01 квітня 2022 року назавжди увійде в історію Київщини та всієї України як день тріумфу духу, мужності українців та незламної волі до свободи. Ця дата стала знаковою – день звільнення Немішаївської громади Бучанського району від російських окупантів, які чинили безчинства, руйнування, жахливі злочини проти мирного населення. А 24 лютого 2022 року – день, що став чорною межею, яка безжально розколола життя українців на безтурботне “до” та сповнене болю “після”…
Вже довгих три роки триває ганебна, нищівна, кривава, абсолютно безглузда війна, розв’язана росією. Де ступила нога російського окупанта, там мирна, квітуча українська земля перетворена на згарище, руїну… Де колись лунав дитячий сміх, тепер панує тиша смерті… Понівечені долі та обірвані життя, зруйновані домівки, розграбоване майно, стерті з лиця землі міста і села – ось жахливі плоди жорстокої російської агресії.
На жаль, наше Немішаєве і рідний коледж не оминула біда… боляче згадувати той жахливий місяць… Місяць окупації, страждань, болю, іноді відчаю, але здебільшого – місяць надії і віри…
Ми були звичайними колегами і, як в кожному колективі були свої плани, проблеми, і, звичайно, успіхи. У вирі щоденних турбот, вирішенні різних питань проходив час. …
І раптом… війна. Ця страшна трагедія вмить перекреслила звичний ритм життя, поставивши перед нами зовсім інші, незмірно складніші виклики та завдання.
То були жахливі часи виживання і випробування на людяність. Адже небезпека нависала над головою кожної миті – постійні бомбардування, обстріли, десятки, якщо не сотні, російських танків і бойових машин постійно їздили територією коледжу, окопувалися на стадіоні, в навчальних корпусах і в гуртожитках коледжу навіть ночували озброєні нелюди. А внизу, в підвальних приміщеннях переховувалися наші люди – близько 300 осіб з маленькими дітьми. Це були не лише співробітники та студенти коледжу, але й жителі громади та інших населених пунктів.
В тих умовах зберегти здоровий глузд та самовладання не всім під силу, а тим більше дбати про декілька сотень людей…Але директор коледжу Володимир Ілліч Альохін як справжній керівник зумів організувати та згуртувати людей, зміг вселити віру в швидке визволення, не допускав проявів відчаю і паніки. Тоді звичайне «На добраніч» від директора сприймалося колегами як батьківське благословення. У відповідь лунало: «Бажаємо почути від вас завтра «Доброго ранку»…
Важко доводилося всім, але особливої уваги потребували діти. Їх у підвалах було близько п’ятдесяти. Серед них і десятимісячна онучка Володимира Ілліча – Дашенька. Адже вся його родина – дружина, старший син Володимир Альохін із дружиною Іриною Лопаткіною та трьома дітьми – перебували разом з усіма в сховищі і мужньо зносили важкий тягар окупації. Разом з іншими дружина директора – Ольга Семенівна – самовіддано готувала у великих казанах їжу для всіх, допомагала іншим. І мабуть лише молитва рідних та всіх тих, хто перебував в укритті вберегла життя Володимиру Іллічу, коли його водили неодноразово на допит і на розстріл.
«Спали одягнуті. Якщо то можна назвати сном, коли довкола усе гримить, бахкає і не знаєш, куди влучить черговий снаряд. Напоготові були ломи, лопати, молотки, щоб раптом що – відкопуватися чи вибивати вікна, – ділилася спогадами Лариса Григорян, викладач відділення «Аграрний бізнес». – Під постійними обстрілами нелегко принести в укриття воду чи роздобути конче необхідні ліки. Бувало пігулки ділили між собою навпіл, розуміючи, що це дасть можливість ще день прожити. А чого вартувало приготувати на вогнищі їжу чи розділити на всіх останню хлібину…»
Боляче згадувати ті часи… Страшно було і складно. А окупанти нахабніли, БТРами і КАМАЗами вивозили технічне оснащення, меблі, речі з аудиторій, лабораторій, майстерень і студентських гуртожитків. Прострілювали і вибивали двері в кабінетах і забирали усе, що потрапляло під руки: комп’ютери, телевізори, побутові речі. Це не люди, звірі…все що можна було потрощити – було потрощене, боляче було дивитися на те, що вони залишили після себе…
Задля збереження безцінних життів людей, що знайшли прихисток в укритті, співробітники коледжу продемонстрували неймовірну мужність та безмежну відвагу. Не вагаючись ні миті, ризикуючи власним життям під смертоносним прицілом ворожої зброї, вони самовіддано піклувалися про кожну людину. Їхні героїчні зусилля були спрямовані на забезпечення безпеки та створення хоча б мінімально прийнятних умов для виживання: вони організовували безперебійну доставку життєво необхідної води та провізії, власноруч готували їжу, облаштовували тимчасові спальні місця, оперативно надавали першу домедичну допомогу, підтримували зневірених морально, вселяючи надію та віру у краще майбутнє. Їхня саможертовність стала справжнім взірцем людяності в часи найтяжчих випробувань.
Особливу подяку за незламність та відданість слід висловити: Володимиру Альохіну – директору коледжу, за його рішуче керівництво та особисту мужність; родині директора дружині Ользі Альохіній, сину Альохіну Володимиру, невістці Лопаткіній Ірині (з маленькими дітьми) за стійкість і підтримку; Олександру Санченку начальнику відділу регіонального розвитку, координації діяльності ВСП, дистанційної освіти та заочного навчання НУБіП України та його дружині Людмилі Донській за моральну стійкість і підтримку; Дяченко Петру – завідувачу відділення «Експлуатація та технічний сервіс машин та обладнання» та його дружині Дяченко Олені – викладачу відділення «Аграрний бізнес», які дбали про доставку води та приготування провізії; Харьковському Ігорю – заступнику директора з навчально-методичної роботи, який після деокупації переймався питаннями відновлення та організацією навчання студентів; Щека Валерій, який під ворожими обстрілами ризикуючи життям дбав про тварин на тваринницькій фермі і допомагав з облаштуванням побуту та забезпеченням тепла в укриттях; Юлія Малоєд (з сім’єю) надавала домедичну допомогу та вміла підтримати моральний дух. Спасибі Шинкаруку Михайлу за щиру молитву і переконання, що ця біда скоро закінчиться.
Окрема щира вдячність настоятелю Храму Покрови Пресвятої Богородиці отцю Ярославу Чопаню, який, незважаючи на смертельну небезпеку ворожого вогню, знайшов у собі сили та мужність дістатися до укриття і звершити молебень. Його духовна підтримка, молитва у цей страшний час стали неоціненною розрадою та джерелом надії для всіх, хто перебував у сховищі. Його вчинок – це яскравий приклад духовної сили та пастирської відданості своїй громаді.
Вдячні нашій молоді – студентам і молодим співробітникам: Бочко Вікторії, Баранову Євгену, Діденко Діані, Кучеру Юрію, Сіньковій Вікторії, Муржі Денису, Анацько Роману, Панасенко Віталію, Бігуну Ізмаїлу, Адамовичу Михайлу, Зінченко Альоні, Дмитрук Денису, Ящуку Вадиму, Лоїку Артуру, Петрушенко Олексію, Малешенко Андрію за відвагу, максималізм і сміливість.
Вдячні волонтерці і актрисі Анастасії Пустовіт та її подругам Яцині Марії і Віті за допомогу і моральну стійкість.
Вдячні кожному, хто вірив у нашу перемогу і робив все можливе задля її наближення – Ісаєва Олександра, Куценко Валентина, Куценко Юрій, Левченко Олександр, Ювхимович Ольга, Беренда Наталя, Лісовський Леонід, Топчієва Валентина, Дорош Олександр, Ведмідь Ігор, Латушко Олексій, Шило Любов, Шило Іван, Шило Сергій, Ільницька Оксана з родиною, Зайцева Лада, Зайцев Олександр з дітьми, Шепета Ірина з донькою Валерією, Алефіренко Світлана з донькою, Неглій Лариса з донькою, Людмила Шатило з донькою та онуками, Рустамова Іванна з чоловіком та дітьми, Григорян Лариса з доньками, Лоїк Оксана з синами, Ніконова Наталія з синами, Перець Юлія з дитиною, Олійник Генадій (з сім’єю), Рустамова Олена (з донькою), Пужко Олена (з сім’єю та мамою), Левченко Ірина (з сином), Зазірна Галина та ін.
Ми безмежно вдячні кожному, хто в найтяжчі часи окупації не втратив віри у неминучу перемогу України та самовіддано докладав усіх можливих зусиль для її якнайшвидшого наближення.
Ваша стійкість, патріотизм, небайдужість та активна підтримка стали нездоланною силою, яка допомагала тим, хто опинився у скруті, та зміцнювала наш спільний дух у боротьбі з агресором. Кожен ваш вчинок, кожна проявлена вами мужність, кожна крапля допомоги наближали той омріяний день звільнення. Як могли підтримували один одного, молилися і вірили, що дочекаємося наших захисників.
І дочекалися! З яким трепетом і радістю зустрічали 1 квітня українських визволителів! Зі сльозами щастя піднімали прапор на флагштоці та співали гімн України. І сьогодні віримо, що перемога за Україною! Інакше бути не може!
01 квітня 2022 року – це день пам’яті про героїзм наших захисників, про стійкість мирних жителів, які пережили жахи окупації, та про непоправні втрати, яких зазнала Київщина. Сьогодні, згадуючи події того героїчного квітня, ми вшановуємо пам’ять загиблих, підтримуємо тих, хто постраждав від російської агресії, та з подвоєною енергією працюємо заради відновлення Київщини та звільнення всієї України від окупантів.
Адже війна, на жаль, триває… Росія й досі продовжує свої варварські обстріли, безжально забираючи життя ні в чому не винних людей та сіючи горе на нашій землі. Ця безкінечна жорстокість нагадує нам про те, що боротьба за нашу свободу та незалежність ще далека від завершення і вимагає від кожного з нас подальшої єдності, стійкості та невтомної праці.
01 квітня 2022 року назавжди залишиться в нашій історії як день, що засвідчив: українці ніколи не здадуться і обов’язково здобудуть перемогу. Ми дочекаємося найголовнішого – ЗВІЛЬНЕННЯ ВСІЄЇ УКРАЇНИ!
Ми приречені на ПЕРЕМОГУ!
