Студенти спеціальності «Соціальна робота» мали чудову нагоду долучитися до пізнавального та змістовного заняття з дисципліни «Історія соціального виховання та соціальної роботи», яке провела викладач Костенко Т.В. на базі НМЦ вищої та фахової передвищої освіти у Музеї українського костюма та української писанки.
Заняття було присвячене осмисленню ролі традиційного українського одягу та народних звичаїв у формуванні системи соціальної підтримки громади. Через експозиції музею студенти дізналися, як у минулому українське суспільство через традиційне вбрання передавало моральні цінності, норми поведінки, сімейні традиції та соціальні ролі.
Історія соціального виховання та соціальної роботи в контексті музею українського костюма – це розповідь про те, як через традиційне вбрання громада підтримувала своїх членів, передавала норми поведінки та забезпечувала соціальний захист:
Костюм як інструмент соціального контролю та виховання
В традиційному суспільстві одяг був чітким регулятором поведінки –і елементом соціального виховання та соціального статусу:
• Маркування статусу: За костюмом було видно, чи дівчина на виданні, чи жінка заміжня, чи чоловік є вдівцем. Це диктувало суспільству, як поводитися з цією людиною, запобігаючи конфліктам.
• Вікова періодизація: Перехід дитини від сорочки «без статі» до дорослого вбрання (перша плахта чи штани) супроводжувався обрядами, що були актами соціального виховання — дитина приймала на себе нові обов’язки перед громадою.
Соціальна робота через «толоку» та взаємодопомогу
Музейні експонати (особливо рушники та складні вишиті сорочки) є свідченнями колективної праці:
• Вечорниці та досвітки: Це були перші інституції соціалізації молоді. Там не лише вишивали, а й обговорювали норми моралі, розбирали конфліктні ситуації — це прообраз групової соціальної роботи.
• Допомога нужденним: Якщо дівчина-сирота не мала приданого, громада збиралася на «толоку», щоб разом виткати та вишити їй одяг. Музейний експонат у такому разі є пам’ятником соціальної солідарності.
Символічний захист – соціальна терапія
Традиційний костюм виконував роль «соціального щита»:
• Оберегова функція: Вишивка на комірі, манжетах та подолі захищала «вразливі» місця. В контексті соціальної роботи це можна розглядати як психологічну підтримку — віра в оберіг давала людині впевненість у ворожому середовищі.
• Кольоротерапія: Використання певних кольорів у кризові періоди життя (наприклад, біле або вишивка «білим по білому» як символ чистоти або жалоби) допомагало особистості пройти через соціальну адаптацію після втрат.
Музей як сучасний простір соціальної реабілітації
Сьогодні історія костюма в музеї використовується як інструмент активної соціальної роботи:
• Етнотерапія: Робота з автентичними тканинами та вивчення технік вишивки використовується для реабілітації ветеранів, внутрішньо переміщених осіб та людей з інклюзією. Це допомагає відновити дрібну моторику та психоемоційний стан.
• Зв’язок поколінь: Музей стає майданчиком, де люди похилого віку (носії досвіду) передають знання молоді, що вирішує проблему соціальної ізоляції літніх людей.
Гендерний аспект соціального виховання
Експозиція жіночого та чоловічого костюма наочно демонструє, як суспільство розподіляло ролі. Жіноча дукач або чоловічий пояс – це не просто прикраси, а знаки відповідальності перед родиною та родом, які виховувалися змалечку.
Музей українського костюма – це не склад старих речей, а архів соціальних практик. Кожен експонат може розповісти, як українці виховували своїх дітей бути частиною цілого та як допомагали тим, хто опинився у скруті.
Музей українського костюма є потужним інструментом соціального виховання, оскільки він дозволяє не просто вивчати історію, а формувати ідентичність особистості через візуальний та тактильний досвід.
Основні напрями соціального виховання в контексті такого музею:
Формування національної та культурної ідентичності
• Соціальна роль: Дитина або дорослий усвідомлює себе частиною українського народу. Костюм – це «соціальний паспорт» минулого, який розповідав про регіон, статус та вік людини.
• Виховний ефект: Розуміння свого коріння дає людині відчуття психологічної стійкості та приналежності до спільноти.
Естетичне та етичне виховання
• Розуміння краси: Знайомство з орнаментами, кроєм та кольористикою формує художній смак.
• Повага до праці: Розгляд ручної вишивки та ткацтва вчить цінувати кропітку роботу та майстерність попередніх поколінь. Це протидіє сучасній культурі швидкого споживання.
Соціалізація через інтерактивність
Музейні заклади сьогодні відходять від формату «дивитися руками не можна». Соціальне виховання відбувається через:
• Майстер-класи: Навчання вишивці, виготовленню ляльок-мотанок або пов’язуванню хустки створює простір для соціальної взаємодії та передачі досвіду від майстра до учня.
• Реконструкції: Можливість приміряти репліки автентичного одягу дозволяє «прожити» роль людини іншої епохи, що розвиває емпатію та історичну уяву.
Родинне виховання
Музей часто стає місцем зв’язку поколінь. Спільний похід до музею, де бабуся може пояснити онукам значення певного візерунка, що був притаманний їхньому регіону, зміцнює родинні зв’язки — базову ланку суспільства.
Патріотичне виховання
В умовах сучасних викликів український костюм став символом спротиву та єдності. Музей допомагає перетворити «шароварний» стереотип на глибоке розуміння символіки (наприклад, розрізнення весільного, повсякденного та жалобного вбрання).
Під час заняття здобувачі освіти активно долучалися до обговорення, аналізували історичні приклади соціальної взаємодії та простежували зв’язок між традиціями минулого й сучасною соціальною роботою.
Такі практичні та інтерактивні заняття сприяють глибшому розумінню історичних витоків соціальної роботи, формують повагу до культурної спадщини українського народу та допомагають майбутнім фахівцям усвідомити важливість громади як джерела підтримки й соціального захисту
